- Що Ви читали останнім часом? Ваші враження. 

-Література – така Стихія, що випробовує читача в кількох аспектах: вербальному, естетичному, психологічному і духовному. Ніхто не може нав´язати свободу рецептивного вибору, на отримання насолоди від спілкування з художнім твором, на самоті. Книга – своєрідний інтим, що зумовлює «побачення» з автором віч- на-віч, з його героями, метафорами, енергетикою слова… Тут першорядну роль відіграє магія декодування тексту, відчування його на смак і запах.

Останнім часом читаю багато Поезії – різновекторної, різнокаліберної, з насиченими густими поворотами думки, з настроєвими і психологічними перепадами… При цьому, мене ніколи не цікавить міра розкрученості автора, його регалії, чи – популярність… Наприклад, В. Свідзінський приковує увагу витонченою культурою поетичного мовлення, натурфілософською метафорою, заглибленням у метафізичні світи, хоча він ніколи не світився на поверхні літератури. Мене захоплюють як інтровертивні, герметичні поети, на зразок «Київської школи», «срібного віку», так і екстравертивні, епатаційні, як-от футуристи. Можу читати паралельно лірику Лесі Українки й Б.-І Антонича, Л. Талалая й В. Герасим’юка… Це стосується також доробку мого покоління (хоча деякі літературознавці вважають, що література не поділяється на покоління: бо є талановитий автор, або його нема, не залежно од віку), читаю Д. Лазуткіна й О. Коцарєва і – відому тільки вузькому колу, але – талановиту Ірину Скакун…

 Якщо це проза чи драматургія – вона обов’язково має бути складною з напруженими сюжетом, з фабульними інтригами, з елементами потоку свідомості, вишуканою стилістикою, з інтертекстуальними принадами, що властиві не тільки постмодерністській літературі, і т. п. Захоплююсь англомовною прозою, іспанською драматургією, російським епістолярієм…

Особливе значення для мене має експериментальна проза Ольги Кобилянської, М. Йогансена, В. Домонтовича, А. Любченка, драми Лесі Українки, М. Куліша, В. Винниченка…

Тоннами читала би твори Ю. Винничука, В. Медвідя, Є. Пашковського, Марії Матіос, Галини Тарасюк, Євгенії Кононенко, Оксани Забужко, Ю. Андруховича, В. Портяка, Братів Капранових– думаю, що нині  українська література має потужну прозу, що не програє перед світовою. Очевидно, історики матимуть неабиякий клопіт, аби осмислити різножанровий сплеск, що спостерігається в сучасному письменстві.

- Як обираєте книжки для читання?

- Книжки для читання обираю за настроєвим принципом. Іноді хочеться побавити себе чимось легеньким, як повітряна кулька – тоді дістаєш книжечку для дітей, кличеш донечку – і ти – в польоті… Частіше бажається гостренького і приперченого, і  тоді осягаєш твори В. Набокова, чи Маркіза де Сада, чи «Коханця леді Чартерлей», зрештою, відкриваєш сайт «Дотик словом» (любовно-еротична лірика) – і відчуваєш коливання слова, серця, чуєш зміну напівтонів, зростання і спад синтаксичних конструкцій…

А коли хочеш пізнати себе ще раз і ще раз – перечитуєш аналітичну психологію, психоаналіз або езотеричну літературу.

Найчастіше, інтригує книгою мій чоловік – і тоді вже стає цікаво її негайно схопити, прочитати, і викликати сімейну дискусію з приводу прочитаного.

Література для мене має бути якісною і енергетично місткою. Не читатиму бульварних романів, або масової літератури – на них є свій читач.

 - Що можете порадити для читання іншим?

- У кожного твору є свій читач, який, відчуває його подих, який проектує свій світогляд і свій внутрішній світ на цей твір, а чи – навпаки.

Не беруся нав’язувати комусь те, що кревно моє, дивовижно-містке, що своєю образною, емоційною, інтелектуальною місткістю наповнює, пантеличить…

Тому у справі книжки і автора, так само, як в любові, - ніхто нікому – не порадник. Треба тільки, щоб чуття часу тиші і звука слова лишалося одкровенням на самоті….